Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 16

IX. Луки та стріли

– Твоя зброя нікуди не годиться, – сказав Ян, коли вони одного разу стріляли в саду з лука. – Вона схожа на мій перший лук, який я змайстрував у дитинстві.

– Що ж, дідусю, давайте подивимось, який лук ви змайструєте зараз.

– Він має бути принаймні в п’ять разів тугішим.

– Але ж його тоді не натягнеш!

– Еге ж, коли так тримати стрілу. Взимку я читав книжку про стрільбу з лука. Ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук всього на шість-вісім футів. Та коли просунути пальці під тятиву, його можна розтягнути в п’ять разів дужче – так і треба стріляти з лука.

– Зате не дуже зручно, – сказав Сем, пустивши стрілу новим способом.

– Це тільки спочатку незручно, до того ж виріз на стрілі має бути глибший.

– Ну що ж, роби, коли вмієш. А що сказано в твоїй книжці про те, яке дерево для цього потрібне?

– Найкраще використовувати іспанський тис.

– Уперше чую.

– Можна також з орегонського тису.

– Ніколи не чув.

– Можна взяти апельсинове дерево.

– Щось чудне.

– Тоді червоний кедр, горішник чи в’яз.

– Червоного кедра не зустрічав, зате інших – скільки завгодно.

– Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка.

– Таке підійде? – спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на долівці в сараї. – Їх зрубали два роки тому.

Друзі вибрали палицю завдовжки п’ять футів. Сем розколов її поздовж та вміло обтесав сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів завдовжки й по два дюйми завтовшки.

Ян пригадував по пам’яті вказівки з книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць. Сем чудово управлявся з інструментами, і скоро у хлопців були два добрих луки. Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їхні труднощі, Сі Лі послав друзів до чоботаря по дратву й віск. Він розрізав дратву на декілька шматків, навощив її і сплів мотузок.

– Така петля не скоро розірветься! – сказав Сі Лі, коли луки були готові.

Друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, який знайшли серед фарб у сараї.

– На мій старий лук і дивитись не хочеться! – признався Сем, порівнюючи новий лук зі своїм старим, зробленим колись із поламаного обруча. – А що вам відомо про стріли? – додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука.

– Я тільки знаю, що в тебе погана стріла, – відповів Сі Лі. – Повір мені: гарну стрілу зробити набагато важче, ніж лук. Кожен з вас має виготовити по дванадцять стріл.

– А як їх роблять індіанці?

– Найчастіше вони використовують гордовину. Та тут її годі знайти. До того ж вона не дуже пряма, а стріли повинні бути прямими, інакше вони летітимуть криво. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Можна зробити кращі стріли, ніж індіанські, бо ми використовуватимемо найкращу деревину й оброблятимемо її сучасними інструментами.

– Ну-ну, зараз назвеш рослину невідомої породи, якої біла людина в очі не бачила і про яку навіть не чула?

– А от і ні! Для стрільби по мішені найкращі стріли – з білої сосни, а мисливські – з ясена або горіха. Які ми зробимо?

– Я мисливець! Мені потрібні мисливські стріли. Що для них треба?

– Більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре вилежаного ясеня, а ще гарячого клею та індичих пер.

– Ось пера, – Сем витягнув пучечок індичого пір’я, заготованого для чищення печі. – А я наколю паличок.

Ян взяв одну з них і почав стругати складаним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру.

– Це можна зробити краще, – зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком.

Яну це не сподобалось:

– Але ж індіанці не користуються рубанками!

– І складаними ножами також, – відрубав Сем і це була правда. Та все ж Ян мріяв виготовити стріли, як їх робили колись індіанці, що ніколи не користувалися знаряддям білої людини.

– Мені здається, що більш по-індіанському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індіанці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю.

– То бери й стругай гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, тільки зніми свої черевички та прогуляйся босоніж. А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху.

Ян все ще вовтузився з першою стрілою, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих.

– Які ставитимемо наконечники? – запитав Сем.

– Саме над цим я зараз думаю, – відповів Ян. – Колись індіанці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати, бо треба купувати. Доведеться зупинитись на кістяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. А ще я брав великі цвяхи з обламаними головками і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Є ще індіанські стріли без наконечників – їх обпалюють, а потім загострюють.

– Давай змайструємо і таких по кілька штук, – запропонував Сем.

Хлопчики зробили на кожного по шість стріл з наконечниками із відточених цвяхів, прикручених тонким дротом – це були «бойові» стріли. А також по шість «мисливських» – без наконечників, з обпаленими на вогні кінцями.

– Тепер давай пера!

Ян показав Сему, як треба розчіплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера.

– Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер?

– Ні, по дві смужки на стрілу замало, – відповів Ян. – Треба щонайменше по три, отже, сімдесят дві смужки. Для кожної стріли беруться пера з одного крила.

– Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки.

В цей час до них підійшов Сі Лі.

– Що тут у вас із луками?

– Готуємо стріли.

– А як прикріплюєте пера?

– Білі приклеюють їх, а індіанці прив’язують, – відповів Ян, цитуючи по пам’яті з «тієї книжки».

– А як краще?

– Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду.

– То робіть такі й такі.

– Немає сухожиль.

– Показую одну штуку. Давайте клей і дратву. А ще мені здається, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.

– Точно! А ми забули…

– Це ти трохи не забув, нема чого на мене бочку котити! – гордовито вигукнув Сем.

У кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, і тоді Сі Лі заходився одразу клеїти і прив’язувати пір’їни провощеною дратвою.

Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось за лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку до виїмки, аби дерево не розщепилося. Він акуратно підрізав кінчики ниток, прокачав на верстаті паличкою обмотані місця, і тоді окремі нитки ніби злились докупи і утворили гладеньке кільце.

Стріли були готові. А щоб їх розрізнити, наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої – в червоне з білими смужками. Залишалось поробити для стріл сагайдаки.