Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 17

– А хіба в індіанців бувають сагайдаки? – запитав Сем, сподіваючись ухилитись од обтяжливої роботи.

– Аякже! Без них ніяк!

– А з чого вони робляться?

– Та з чого завгодно.

– А точніше?

– Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші – зі шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу – обходяться брезентом.

– Отакої! То можна використати обрізки, що залишилися від тіпі!

– Точно… та давай спершу пошукаємо щось краще.

Кожен пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справжнім індіанським орнаментом.

– Тягни сюди зброю, – сказав Сем, і задоволені хлоп ці вискочили надвір. – Подивимось, хто влучить в оте дерево.

Хлопці дуже здивувались, коли побачили, що наче однакові стріли літали по-різному. У Сема, наприклад, була така стріла, яка в польоті описувала зиґзаґи. Вони нарекли її «Бумерангом». Друга, з куценьким пір’ячком, отримала назву «Дальнобійна», бо летіла найдалі. Найкращу стрілу з легким наконечником та індичим пером Сем охрестив «Вірною смертю». Була ще одна стріла з маленьким пером, яка не боялась вітру. Вона отримала ім’я «Легковій».

Стріла, яку вистругав Ян складаним ножем, називалася «Різаною» або «Веселухою». Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. Ян мав свою улюблену стрілу, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. Її так і називали «Сюрчком» або «Торохтійкою».

X. Гребля

Якось на початку липня, коли була неймовірна спека, хлопчики з насолодою хлюпались в обмілілому потічку. Сем сказав:

– Тут дуже мілко. Ще трохи і потічок, як завжди, пересохне.

Перспектива була не з приємних, тож Ян за пропонував:

– А давай побудуємо греблю!

– Забагато клопоту.

– Зате ж весело, та й плаватимемо ціле літо! Починаймо негайно.

– А хіба індіанці зводять греблі?

– Як ні, то поки будуємо греблю, давай гратися в бобрів. Глянь, це для початку, – і Ян скотив великий камінь у найвужче місце струмка. Він так завзято схопився за роботу, що скоро поперек потічка вивищувалась кам’яна стіна.

Тим часом Сем сидів на березі, опершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Бойове розфарбування у вигляді голубих і червоних смуг патьоками розтікалась по його грудях.

– Годі вже байдикувати, глянь, аж тату плавиться на сонці – невже тобі не хочеться скупатися? – гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема жменю піску.

– Ти що, забув про моє хворе коліно? – мляво запитав той.

– Я не робитиму все сам, – надувся Ян.

– Слухай, – осяяло Сема. – Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Я так собі думаю: якщо там перекинути дві великих колоди – більше половини роботи буде зроблено. Попросимо тата, щоб прислав нам коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Знаєш, як мені шкода бідолашну худібку? Очей ночами не змикаю, все про неї думаю. Аж плакати хочеться, коли вона в страшенну спеку плентається додому, щоб ковтнути водички.

І Сем чекав слушної нагоди, щоб «натякнути» батькові про свої плани.

Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом запитав:

– Яне, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки – три фути.

– Тридцять три з третиною ярда, – миттю випалив Ян.

Рафтен аж гикнув од подиву. Ян дав чітку впевнену відповідь, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові?

Обличчя фермера вперше просяяло від захоплення.

– І коли ти навчишся так обчислювати? – звернувся він до Сема.

– Ніколи, – відповів батькові син із властивою для нього дотепністю. – Дантистові не треба сушити голову над клейонкою. – Послухай, Яне, – прошепотів Сем, – а давай ти поговориш з татом про греблю. Він такий пришиблений твоєю вченістю, що до обіду до тями приходитиме. Коваль клепле, поки тепле.

І після сніданку Ян зважився:

– Містере Рафтен, – сказав він, – річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Чи зможете ви дати нам коловорот на кілька хвилин?

– А мені здається, що ви задумали зладнати загату для купання! – добродушно мовив Рафтен.

– Та й поплавати там можна буде, – порум’янів Ян.

– Щось мені здається, ніби ти промовляєш Семовими словами, – ущипнув Рафтен, здогадавшись, як було насправді, – Що ж, ідімо, я подивлюсь.

– То де ви зібрались гатити? – запитав Рафтен, коли прийшов із хлопцями до потічку – Тут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Нізащо не дозволю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, та якщо побачу, що ви поцупили хоч одну колоду звідси – начувайтеся! Буде вам і гребля, і тіпі!

Рафтен не забарився з коловоротом. За вказівкою Яна дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка на відстані чотирьох футів одна від одної. Друзі вбили по суцільному ряду кілків із внутрішнього боку кожної колоди. Тепер проміжок між двома «парканчиками» треба було заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Глину було важко копати, й робота просувалась повільно. До того ж вода піднялась дуже високо. Та хлопці гарували, як справжні бобри й нарешті закінчили роботу.

Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав:

– Гребля! Семе, це вода пішла через греблю!

Обидва з виском помчали до потічка. Там, де було кам’янисте дно, виблискувало дзеркало стоячої води, а через низьке місце посередині греблі проривався могутній потік.

Хлопчачі серця сповнились невимовною радістю – це результат їхньої напруженої праці! Ян із Семом роздяглися на ходу і разом шубовснули у воду.

Глибина загати подекуди сягала п’яти футів, а вся вона простягалась не менше як на сотню ярдів!

– Ну що, хіба не варто було напружитися? – радісно запитав Ян.

Ян був непоганим плавцем, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив:

– Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти – той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром.

– А я оце дивлюсь на тебе, – відповів йому зі сміхом товариш, – і мені здається, що ти і є той червоношкірий на ім’я Юнак-що-сахається-лопати.

– Брехня, – заперечив Сем. – Хоч я також і не Зухвалий-Орел-що-звісив-з-кичери-свій-хвіст-у-прірву. Тобто, ще рано гадати, хто я…

– Нещодавно я чув, як Сі Лі назвав тебе Дятлом, – сказав Ян.

– Так мене в школі прозвали. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чудове золоте волосся. І тільки в школі я дізнався, що воно руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом. Спершу я поривався у бійки, та зрештою мені добряче перепадало. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом – так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує.