Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 18

Коли друзі повсідались біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав:

– Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію.

Сем скривився й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати.

– Колись, – почав розповідь Ян, – одна індіанська скво[6] потрапила в полон до ворожого північного племені. Якось темної ночі їй вдалося втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, що на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а в протилежний бік.

Скоро жінка заблукала на чужині. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою – ягоди. Наближалася зима, скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі: поставила вігвам з березової кори, добула вогонь тертям, зробила сільця на кроликів із лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок. А ще наробила посуду з березової кори. Перезимувала вона сама-самісінька. Навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й готова була вирушити до своїх.

– Це так цікаво! – вигукнув Сем, уважно вислухавши розповідь Яна. – О, як би мені хотілося так пожити в лісі! Тільки з рушницею…

– Ще б пак! Хто ж не хоче?

– Еге ж… та не кожен зміг би так жити. А я зміг би!

– Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! – розсміявся Ян, а потім додав серйозно: – Семе, досі ми тільки балувалися в індіанців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі. Ми будемо сенгерськими індіанцями, й обидва будемо Вождями. Я – Маленький Бобер. А ти хто?

– Кривава Грозова Хмара.

– Ні, це не годиться. Треба коротше і щоб можна було зробити твій тотем.

– Який тут найхитріший звір?

– Здається… росомаха.

– Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю?

– В книгах сказано, що хитріша.

– Їй під силу здолати бобра?

– Гадаю, що так.

– Значить, я Росомаха!

– Протестую! Не хочу дружити з тим, хто збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Дятел вмить хороше дерево зіпсує чи кору подірявить.

– А все ж краще, ніж бобрувати, – відповів Сем.

Слово «бобрувати» мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців перше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони «трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю».

Коли син починав самостійне життя, то батько дарував йому добру сокиру. Всі майстерно володіли сокирою. Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, докладаючи при цьому якомога менше фізичної сили. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилиться від правил, його працю називають «бобруванням». І тоді як вислів «працювати, мов бобер», означав найбільшу похвалу, «бобрування» дерева вважалося останньою ганьбою.

Семову насмішку по-справжньому міг оцінити лише житель Сенгера.

XI. Ян і знахарка

Щойно випала слушна нагода, Ян зібрався йти до бабусі Невіль.

– А це вже без мене, – запротестував Сем, коли дізнався про його намір. – Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже ти виглядаєш цілковито здоровим!

І на своє превелике задоволення Ян пішов сам. Хай як він любив Сема, але той часто-густо діставав його своєю балакучістю. А ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці.

Ян прихопив із собою записничка та олівці. По дорозі хлопчик нарвав оберемок різних квітів і трав. Цього разу бабуся зустріла Яна зовсім інакше.

– Заходь, заходь, любий! Як здоров’ячко? Як там тато й мама? Сідай, сідай. Як поживає харцизяка Сем Рафтен?

– Сем уже здоровий, – відповів Ян і вкрився густою фарбою сорому.

– Та куди він дінеться! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала?

– Ні, бабусю, не переказувала.

– Невдячна! Я врятувала їм хлопця, а вона хоча б дякую сказала, паскуда! Що це в тебе, квіти? Люди дерева винищують, а квіточки щовесни розпускаються. Мої манюні-гарнюні!

Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець, або арум, і стала розповідати:

– Оце арізема, або індіанська ріпа. Діти її називають коричневим драконом. Не здумай спробувати її на смак – язика обпечеш! Індіанці виварюють з неї отруту, а тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду.

Потім вона розповіла про жовтокорінь канадський, який в народі ще називають золотою печаткою. Саме цією травичкою бабуся Невіль минулого разу лікувала коліно Сема.

– У цьому році дуже запізнився адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індіанці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А ось синій когош – я називаю його спазмовим коренем. П’єш його замість чаю – і спазм як рукою знімає. Бачиш, як листочки скорчились? Так людину мучить при спазмах. До всього треба лише придивлятися – на цій землі є відповіді на всі питання… А глянь на оцю рослинку, – це венерин черевичок. Для індіанців вона – всього лиш мокасинова рослина, але вони геть не тямлять у травах… Цей корінь – істеричний – чудове заспокійливе. Придивись до нього пильніше: ось обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою! Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла працювати і впала в істерику, дурепа. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Я дала їй гарячого відвару і, хай мені язик відсохне, як брешу, – істерика вщухла від першої ложки… Та не можна корінь викопати, коли заманеться. Треба копати до цвітіння, бо сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або в корені. Якщо вже з’явилась квітка, то корінь – вже зотліла солома. А це що? Еге – тхоряча капуста. Значить, ти йшов берегом – тільки там вона й росте.

– Точно! – зчудувавсь Ян. – Тільки зачекайте хвильку, я намалюю всі ці рослини й запишу їх назви та все, що ви про них розказуєте.

– Якби я розповіла все, що знаю, то в тебе вийшла б товстенна книга, – з гордістю відповіла старенька й запалила люльку.

– А це – індіанський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Щось завчасно він з’явився. Як вип’єш його – блюватимеш. Глянь, глянь, як він скарлючився! Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі коли людину лихоманить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерцю?..

– Оце липка трава, – вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце підмаренника. – Як ти вважаєш, від чого він допомагає?

– Не знаю. А від чого?

– А ти пильніше придивись. Тут навіть ясніше написано, ніж у книзі, бо тут я все можу прочитати, а в книзі не розберу і слова. То на що це схоже? – перепитала вона, простягаючи Яну дволопатеву насіннєву коробочку.

– Ніби на мозок і спинний хребет.

– Е, мій любий, я маю гостріший зір. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Ось їх і виліковує липка трава. Я скажу тобі, як саме: її треба настояти на холодній воді, а от гаряча нашкодить, як найстрашніша отрута…