Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 19

…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього піт градом ллється. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого коно-пельника, вона заварила чай, і з хворого полився піт. Звісно, лікарі подумали, що це їхніх рук справа.

– А це золототисячник – од виразок у роті… Зимо любка зонтична помагає від пропасниці та ревматизму. Поглянь, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… А м’ята рятує від отруєння спазмовим коренем – вони й ростуть завжди поруч.

…Глянь-но, це червиве насіння від глистюків – навіть на листі видно черв’ячків… А це плевритовий корінь… А ось подивись сюди!.. Це дуже цілюща травичка, – вона лікує від усього. Якщо не знаєш, чим лікувати, бери цю траву – ніколи не помилишся. Її показав мені один індіанець… Він таки трохи тямив у травах…

Ян наспіх занотовував назви рослин, але геть не встигав робити малюнки.

– А ти, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх – так робив доктор Кармартін, коли навчався в мене. Ось так, – похвалила вона, коли Ян почав прикріплювати до кожного стебла ярличок з назвою рослини.

– Ото віник! – здивувався Ян, побачивши в кутку символ порядку й чистоти.

– Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.

– А хто такий Ларрі?

– Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Ларрі робить віники з синього бука.

– Як? – запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.

– Ножем. Ларрі дуже любить гемблювати[7], тож бере оцупки синього бука, стругає їх поздовж, але стружок до кінця не знімає, і вони закручуються собі.

– Як на молитовних паличках, якими розпалюють багаття?

– Еге, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли оцупок стане тоненьким, він вивертає стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою. Коли вона висохне, готовий найкращий віник. Ларрі робив такі віники, поки не вліз у шлюб із паскудою Кітті Коннар. Я сама була не своя, коли він її обрав! Знає тільки покупний крам – більш нічого! Та в її бік жоден парубок не дивився, поки вона не запала на мого Ларрі. Щиро кажу, – нахабно на нього запала! – вже верещала стара. Видно було, що ця історія й досі не давала їй спокою.

В цю хвилину прочинилися двері й зайшла Бідді. Вона була дочкою тієї самої «паскуди» Кітті, тож стара урвала розмову.

– Яне, я така рада тебе бачити! – привітала дівчина Яна.

Бабуся Невіль тимчасом хильнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скидалась на той самий бальзам для легенів.

– Щось ти раненько сьогодні, Бідді, – зауважила бабуся.

– Я йшла коротшим шляхом.

– Слухай, онучко, а давай Яна пригостимо обідом. Щоправда, ми не запекли качки, та голодним його не залишимо. Щодня Бідді готує мені обід, та інколи я й сама собі зварю якоїсь юшки. Поки Бідді накриє на стіл, я тебе чимсь пригощу. І вона відгорнула заяложені простирадла, під якими лежали останніх п’ять червонобоких яблук.

– А вам не страшно спати самій, бабусю?

– А кого я тут маю боятись? Раз до мене влізли злодії, та й у тих скоро зникло бажання сюди ходити. Якось вночі лізуть, а я й питаю: «Що тут забули?» – «Гроші давай», – відповідають вони. Бачиш, почули вони від когось, що я збула корову за двадцять п’ять доларів. «Заждіть, встану, допоможу вам, – сказала я, – бо відколи зібрала яблука, то не бачила жодного цента». «Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси – кінець тобі». – «Що ж, до смерті я вже давно готова, а з грошей не маю вам дати і двадцяти п’яти центів, – відповіла я. Тоді один злодій – коротун, а широченний, ледь у дверях поміщається, – питає: «Хіба ти не продала корову?» – «Он стоїть у хліві, – відповіла я. – Тільки не перелякай диви, бо пропаде молоко – що мені з нею робити тоді?». І тут вони нарешті допетрали, що пошилися в дурні, аж розреготались. А той коротун сказав: «Що ж, стара, живи, тільки про нас нічичирк». Другий злодій похмуро мовчав. «Німа, як риба, – заприсягнулась я, – друзі навіки». Вони в двері, а я їм гукаю: «Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, я накину спідницю». Встала, одяглася й кажу: «Дам вам скуштувати найкращий бальзам для легенів». Коротун так закашлявся, наче в нього коклюш. А другий знущався з нього. Я помітила, що той шульга або ж прикидається, та до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, – я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: «Це все, що маємо». – «Спасибі, люди добрі, – відповіла я. – Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене».

– Бабусю, а якими фарбами користуються індіанці? – запитав Ян, повертаючись до найцікавішої для нього теми.

– Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.

– А раніше з яких лісових рослин вони добували фарби? Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.

– Є одна жовта квіточка, що росте в полі й попід парканами – золотий дощик. Індіанці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.

– А червоний? – запитав Ян, ледь встигаючи записувати.

– Червоний в них був поганенький. Його вони добували з ягідного соку. Та якось мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі й утворився вельми приємний колір.

– Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?

– Найкращими вважаються «ягоди скво».

– Які вони?

– Ходімо, покажу тобі листочки, – вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного. – Ще дуже рано, – сказала бабуся. – Зате в серпні цих ягід не вибереш. Лаконос іще не зацвів. На ньому ростуть темно-червоні, аж наче чорні ягоди.

– А з чого роблять блакитну фарбу?

– В індіанців я такої не стрічала. Блакитної фарби я сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, – і вона показала на стрічку в косах Бідді. – В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне – кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжеве – спідні шари березової кори; у жовте – коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне – корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Синю фарбу дає індиго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт). Та раз природа такого кольору не дала, то нічого нам його вигадувати…

XII. Обід у знахарки

Бідді тим часом накривала на стіл, гупаючи по дерев’яній підлозі босими п’ятами.

– А де ваша скатерка, бабуню?

– Ви тільки гляньте на неї! Яка скатерка, онучко? Та в нас її зроду не було. Добре, коли на стіл є що поставити, а їй, бач, скатерті подавай! – відповіла бабуся.

– Тобі чаю чи кави, Яне? – запитала Бідді.