Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест Страница 20

– Чаю, – стиха промовив Ян.

– Як добре, що ти вибрав чай, – сплеснула в долоні бабуся, – бо в нас кавою не пахло від Різдва, а трави для чаю я збираю в лісі. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі, – стара пошкутильгала до полиці. Звідти вона зняла пошарпану коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, здобрених позаторішнім пилом, віддерла шість грудочок сірого од пилу цукру.

– Ось, я притримувала його для якогось гарного гостя. Пий на здоров’ячко! – і вона кинула три грудочки Яну в чай. – Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?

Вона присунула до Яна замусолену чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.

– Бідді, дай Яну хліба! – Бідді розрізала буханець і поклала кілька скибочок на тарілку Яна.

– Здається, масло трохи згіркло, – заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере.

– Почекай! – вона знову потупцяла до полиці і зняла скляного слоїка з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:

– Ой, лишенько! – вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши: – А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину.

– Тепер їж, Янику, доїдай усе на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, – сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.

Бідолашний Ян розгубився. Він розумів, що добра бабуся в пориві гостинності віддавала йому свою тижневу пайку, але він також відчував, що може образити бабусю, коли відмовиться від її частування.

З поданого на стіл, їстівним виявився тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хлопчик відкусив трохи, але хліб виявився також непридатним до вживання.

– А скуштуй-но ще цього, – припрошувала бабуся і наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, Ян бачив, як стара несла цю картоплю в пелені заяложеного фартуха, і йому навіть дивитись не хотілось на свою тарілку.

Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.

– Може, з’їси яєчко? – запропонувала Бідді.

– О, залюбки – вигукнув Ян, щиро зрадівши нагоді щось свіже кинути до рота.

Бідді повернулася з трьома яйцями.

– Варене чи смажене?

– Варене, – відказав Ян, розсудивши, що так буде надійніше.

Бідді очима пошукала якоїсь посудини.

– А ось кипить, – показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.

Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє – ось і все, що він скуштував.

Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.

– До побачення, любий! Приходь іще, та принось рослинки – розповім про кожну з них! – гукнула навздогін бабуся.

Ян повернувся до Рафтенів. На столі для нього дбайливо залишили обід.

– Сідай поїж, – ласкаво припросила місіс Рафтен з материнською турботою. – Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове.

– Дякую, та я вже обідав з бабусею Невіль.

– Мабуть, вона одним пальцем колотила тобі чай, а другим намащувала варення на хліб? – грубо запитав Рафтен.

Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки, та він із запалом заперечив:

– Вона була до мене дуже щедрою, пригощала, чим Бог послав!

– А все ж таки ти б краще поїв, – сполошилась місіс Рафтен.

Як спокусливо пахнув кусень підсмаженого соковитого м’яса! Як же Янові хотілось його скуштувати! Але з поваги до старої бабусі Ян уперше в житті сказав неправду:

– Ні, дякую, але я не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.

І з голосним бурчанням в животі він узявся до вечірньої роботи.

XIII. Шпигун

– Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? – спитав Ян. – Ми могли б зробити з неї посуд.

– Скоріше за все, у лісі Бернса, бо в нашому лісі берези немає. Доведеться і нам туди йти.

– Ти попросиш кори у Бернса?

– Та кому потрібна стара береза? Підемо й надеремо, коли його не буде поблизу! – Ян вагався. Сем взявся за сокиру.

– Здійснимо воєнну вилазку у ворожий табір. Бернс належить до татових ворогів.

Ян погодився, хоча дуже сумнівався щодо чесності їхнього вчинку.

У Бернсовому лісі вони досить швидко натрапили на велику березову колоду. Хлопці одразу ж взялися здирати з неї кору, як раптом побачили високого чоловіка з хлопчиком. Вони, напевне, прийшли на стук сокири.

Сем ледве чутно прошепотів:

– Це старий Бернс – ушиваймось!

Хлопці схопили сокиру і давай тікати! Вони вдало перескочили через огорожу, а Бернс у спину їм посилав лайки та погрози. Йому не шкода було деревини, бо ліс тут не надто цінувався, та Рафтен побив горшки з багатьма сусідами, а в Бернса з’явилась нагода роздути з мухи слона.

Його синок, з виду трохи молодший за Яна та Сема, вискочив на огорожу й почав образливо вигукувати:

– Агов ти, іржавий! Начувайся, рудий злодюго – тато тебе спіймає й навішає тобі стусанів!..

– Воїни відступили і зберегли свої скальпи, – підсумував Сем результат походу і поклав сокиру на місце.

– Тільки честь зганьбили, – додав Ян. – А хто цей пацан?

– Гай Бернс. Підлий малий. Та ще й брехун страшенний. Якось йому вручили приз – щітку – та звання головного нехлюя у школі. Причому за нього проголосували всі одностайно.

Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову колоду. Та не встигли вони розпочати свою справу, як раптом почули десь поблизу страшенну лайку. Дитина намагалась імітувати голос дорослого чоловіка:

– Ану забирайтеся звідсіль геть, окаянні!..

– Може, візьмемо в полон цього поганця? – запропонував Сем.

– І підсмажимо на повільному вогні після страшних тортур, – відповів Ян.

Вони пішли на голос, але поява Бернса змусила хлопців знову тікати.

Ото ганьба!

Хлопці ще не раз намагались прокрастися в ліс Бернса, та як на біду Бернс весь час працював поблизу, і Гай як тут уродився. Спершу малий шибеник тримався на відстані, але скоро дав зрозуміти, що знає все про тіпі – мабуть, встиг побувати на бівуаку. Друзі не раз помічали, як Гай з цікавістю спостерігав за їх тренуваннями у стрільбі з лука. Та щойно вони його викривали, Гай відбігав на безпечну відстань і звідти вже сипав градом кепкувань.

Якось друзі прийшли на бівуак раніше звичайного. І раптом у кущах біля тіпі Ян помітив голу п’ятку.

– А це що таке? – він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Бернс.

Гай підскочив і з вереском чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індіанці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою. Ян чудово бігав, тож без проблем нагнав коротуна Гая. Хлопчика зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:

– Пусти мене, Семе Рафтен, пусти!

– Перш за все треба зв’язати полоненого, – мовив Сем і витяг мотузку.

– Ця не годиться! – сказав Ян. – Принеси шкіряного дерева.

Смужки міцної кори не довелося довго шукати. Не звертаючи уваги на лемент бранця, індіанці холоднокровно прив’язали Гая до молодого зеленого стовбура, який, за словами Яна, довше горить.