Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана Страница 7

Одначе у 1701 р. не прийшов іще мент, щоб зірвати з Росією; патріот заховався, на перший план виступив дипломат, і здавалось, що гетьман годиться на бажання Петра.

Небавом цар захотів нового корпусу проти шведів. Від'їхало п'ять полків під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.

– Це шляхетна людина, – казав про нього Мазепа, – і найстарший полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.

Козаки побили генерала Шліппенбаха, але Апостол, повідомляючи про цю перемогу Мазепу, жалувався, що москалі забрали його вояками захоплену добичу, ще й знущались над ними.

– Після цього, – казав він, – не можна вірити, щоб наші козаки, якщо їх не присилують, хотіли битись за царя.

Багато із них перейшло-таки зараз на шведський бік.

Військо, вернувшись на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно обвинувачувало голосно Мазепу: – Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав орден і за нас уже не дбає! Москалі хотять нашої загибелі.

І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажений: "Годі, падлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!"

Народний гнів вибухав з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж надто вчену. Його емісари піддержують надалі серед народу обурення, а він щораз більше зазначує назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра мала свої користі та недостачі. Вона дозволяла гетьманові підготовлятись супокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті імена Петра та Мазепи, здивується у відповідній хвилині, коли побачить рішення Мазепи; спантеличена вона вже не зможе зрозуміти як слід нового становища і не дасть збунтованому патріотові беззастережної підтримки, якої він від цієї маси сподівався. У цьому лежав глибокий корінь невдачі.

Рік 1704-й був повний несподіванок і подій. Карло XII наїхав на Польщу, де пани, вірні своїй найдавнішій традиції, зрадили свого короля Августа Саського. Петро для піддержки свого союзника наказав Мазепі зайняти українські землі під Польщею. Гетьман віддавна ждав цього рішення.

Могутня українська армія, якою командував сам Мазепа, перейшла Дніпро і ввійшла на українську територію, приналежну до Польщі, де віддавна не бачили українського гетьмана!

Найславнішим провідником козаків, по тому боці, був хвастівський полковник Семен Палій. Як довго Польща вела війну з турками, вона прийняла з вдячністю поміч нових козаків під проводом Палія для свого короля Яна Собеського.

Але історія повторяється. Коли тільки небезпека минула, знову магнати та їх речники разом із католицьким духовенством почали появлятись на козацьких землях. Тоді відношення козацької старшини до Польщі почало псуватись. Палій мав потайне порозуміння з Мазепою і зберігав для нього ці землі під Польщею. Мазепа як союзник Москви віддавна не мав ніякої свободи у своїй діяльності і мусив задовольнятись тим, що заохочував нишком Палія.

Палій у перших роках XVIII в. ходив разом зі своїми сотниками за зброю проти Польщі і розбив польське військо. Він відновляв традицію Хмельницького. Польща, розшматована Августом Саським і Карлом XII, не мала сил боронитись, Київщина, Волинь і Поділля збунтувались. Козаки, селяни, а навіть українські верхи, зробили повстання; стали нищити шляхту та жидів.

Мазепа ще раз опинився на півдорозі між своєю лояльністю супроти Москви і своїми симпатіями українського патріота. Як усі його земляки, він бажав собі успіху повстання на українських землях під Польщею, добачаючи в цьому виїмкову нагоду, щоб з'єднати весь народ. Та з другого боку цар домагався висилки війська на підмогу полякам у боротьбі з Палієм. Гетьман найшов спосіб, як погодити такі суперечні інтереси: він написав до Палія, щоб цей пробував погодитись із поляками і потайки помагав йому.

Але Польщі вдалось задушити повстання. Після цього прийшли жорстокі репресії, від яких гинуло тисячами населення. Тільки Палієві вдалося окопатись в околиці Білої Церкви.

Цар прохав Мазепу, щоб він переконав Палія, нехай піддасться Польщі. Цим разом гетьман відмовився і гордо відповів Петрові: "Не можу взяти на себе такого гріха і переконувати Палія і Самуся (Богуславський полковник), щоб вони самі пішли в ярмо. Я ж не можу дати їм забезпеки, що їм дарують життя".

Тоді цар дав сам Палієві наказ, щоб піддався полякам. У той час Мазепа ввійшов з цілою своєю армією до Польщі, щоб піддержати Августа Саського проти магнатів, які почали його покидати у користь Станіслава Лещинського, що віднедавна сидів на престолі з ласки Карла XII.

Мазепі вже нікуди було вибирати, чи за Палієм, чи проти нього. Сама особа провідника бунту сходила тут на другий план; по суті тут ішло про те, щоб використати виїмково сприятливі обставини для з'єднання українських земель, що були під Польщею. Мазепа ввійшов на ці землі за згодою Августа Саського; але рішив, що більше із них не відступить. Треба було зробити "диверсію", відвернути гнів царя і поляків, одним словом: треба було знайти якусь жертву. Як справжній учень Макіявеля, Мазепа не завагався і рішив пожертвувати для цієї мети Палієм.

Палій часто відвідував гетьмана, який завсіди приймав його якнайкраще. 1 серпня 1704 р. він прийшов до головної квартири Мазепи у Бердичеві. Його прийняли бенкетом, під час якого добре випили, а вночі, коли він міцно заснув, його схопили, вивезли до Батурина, звідки вислали до Москви. Палія заслали на Сибір.

Мазепа зайняв Білу Церкву і заволодів усією територією. Поляки, що самі його прикликали, не могли протестувати, бо він освободив їх від Палія. Але народна пісня зрозуміла із цього політичного успіху тільки моральний чи пак мало моральний сенс і станула на боці Палія, як народного героя. А втім, його несподіване арештування принесло українській державі всю Київщину, і він був тільки руїнницькою силою в Україні.

Цар, побачивши, що Мазепа його обдурив, не забув за відплату: тепер він передав його у розпорядження Августа Саського. Для Мазепи була це смертельна образа: він, герой двадцяти трьох походів, мав би служити під королем, славним хіба своїми гулянками та невдачами! Він мав би віддати одну з найкращих європейських армій на поталу паяца, якого навіть власний народ покинув! А все ж Мазепа не виявив своїх почувань і надалі хитрував, рішений продовжувати свою політику у щораз рішучіше українському дусі.

Події принесли йому перше задоволення. Август і цар звернулись до нього із проханням, коли вій був на Волині із 30-тисячною армією, щоб покарав польських магнатів, збунтованих проти свого законного володаря. Мазепа відплатився їм добре за всі давні кривди українського народу.

21 жовтня в'їхав він тріумфально до своєї столиці Батурина, залишаючи на Волині залоги для забезпеки краю. Була це прибрана форма анексії.

У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів. Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів; чужинні генерали на службі Петра помітували українцями, били їх і не вагались вішати. У Познані москалі та саксонці позабирали козакам коні, а польські старшини ганьбили козаків останніми словами. Магнати погрожували: "Нарешті маємо вас у своїх руках"…

Чутки про цей стан ішли по Україні, і Мазепа тішився, що вони допомагають його планам. Гетьман скривав своє вдоволення і писав іще до царя, що його обурює невдоволення козаків. Петро надалі вважав його своїм найповнішим союзником. Коли Мазепа з початку 1705 р. склав йому візиту у Москві, цар прийняв його як правдивого володаря.

Цього ж року весною гетьман удруге рушив зі своєю армією на Волинь і Поділля буцімто, щоб допомогти польському королеві в його конфлікті з його васалами, а в дійсності, щоб в тій околиці закріпити свою владу. Одночасно, щоб випередити скарги Августа Саського, він написав до царя, що "поляки це не його приятелі і що він почуває себе як ягня серед стада вовків". Мазепа, зайнявши Волинь і Поділля, здійснив ще один із суттєвих пунктів національної програми. Одночасно через своїх агентів знав він, що діється у Варшаві; цар усе ще довіряв йому і слухав його рад.

З вересня 1705 р. проголосили польським королем Станіслава Лєщинського. Мазепа залишився на Волині та Поділлі, щоб тим певніше зберегти ці землі для свого доброго приятеля Августа Саського.

У місяці жовтні польський шляхтич вольський, висланий королем Станіславом, привіз Мазепі проект союзу, в офіціальній формі підписаний польським королем і канцлером, з дуже корисними умовами. Та гетьман не вірив у добру волю Станіслава Лєщинського. Вольського взяли на тортури, а потім вислали до Москви з листом до царя, де Мазепа запевняв царя Петра І, що він "залишиться непохитним як гранітна скала супроти всіх спокус".