Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана Страница 8

Тим часом до головної гетьманської квартири приїхав полковник Горленко, один із найбільше шанованих провідників Козацтва. Він командував біля Гродна одним допоміжним корпусом, якого частина стояла і в Ризі. Він склав обвинувачення проти москалів, що їхні старшини поводилися з козаками нахабно, що вони навіть украли його коня…

Цар рішив вислати козаків до Пруссії, щоб там зробити з них "драгунів", а це було страшним замахом на найдорожчі їхні права та вільний військовий устрій. Горленко закінчив свою промову вигуком: "Пане гетьмане, ти, що нами проводиш, що ти думаєш про це все?"

Мазепа вперше виявив полковникам свою думку: "От яка нагорода за нашу службу! – казав він гірко. -Ах, як я хотів би, щоб хтось інший був на моєму місці. Який я дурень, що відкинув пропозиції Станіслава!"

Більше він не сказав, але мету свою осягнув: полковники зрозуміли, що гетьман має чуле серце на їхні скарги і що він живо відчув образу свого народу.

Між Карпом XII і Мазепою почались переговори. їхні подробиці для нас недоступні, бо шведські архіви згоріли у Полтаві, і оба володарі з незвичайною обережністю, у найбільшій тайні вели справу.

У цьому часі Мазепу запрохали на хресного батька внучки княжної Дольської. Ця польська дама, давня приятелька Мазепи, була дуже інтелігентна і, хоча уже в літах, досить приваблива. Мазепа найшов у ній гідного спільника. Після довгих конференцій вони накреслили план діяльності.

Зима 1705/6 р. була для Петра виїмково сувора. Шведи зайняли всю Литву, цар взивав Мазепу до Мінська: там застав його шифрований лист від Дольської. Був це мрачний, сумовитий, березневий день. Армія розташувалась посеред білоруських лісів і боліт. Мазепа проходжувався зі своїм вірним Орликом самотньою незримою дорогою. Якийсь чернець вийшов обом назустріч, добув із згортків своєї одежі звиток і вручив його Мазепі. Гетьман передав його Орликові, щоб прочитав.

34-літній Орлик був тоді козацьким генеральним писарем і, може, єдиною людиною, до якої Мазепа мав довір'я. Він виховав його на свою подобу, годуючи улюбленим своїм автором Макіявелі, випробовував і розвивав невпинно. Зрештою, життя Орлика доказало, що Мазепа не помилявся, шануючи його більше, як кого-будь: Орлик залишився йому непохитно вірним, навіть тоді, коли Мазепа розпрощався зі світом, і він з побожною пошаною згадував свого "славного добродія", дарма що всі його нещастя мали свою причину у беззастережній службі Мазепиному ідеалові. Цей українець чеського походження – його рід виводився від баронів Цісарства з XII віку – мав глибоке почуття честі. Згодом Орлик мав між своїми друзями Карла XII і шведських достойників, кримського хана, французьких міністрів і дипломатів: кардинала Флері, Шовелена, Вільнева, амбасадорів цісаря і англійського короля.

Орлик відразу відчитав таємничий лист княжни Дольської. Вона повідомляла, що її післанець вже вернувся з двора, відомого гетьманові, і що один король пересилає йому лист. Ці умовлені знаки означали шведський двір і Карла XII. Мазепа стежив за грою обличчя Орлика, кажучи: – Дурна жінка! хоче покористуватись мною, щоб ошукати його Величність царя і щоб віддати йому Августа за Станіслава, що обіцяє допомагати нашим приятелям у боротьбі зі шведами. Я вже писав свого часу цареві, повідомляючи його про цю нісінитницю і він щиро з неї сміявся.

І Мазепа дивився пронизливо на вірного Орлика. Чи має він деякі сумніви щодо свого секретаря? Та Орлик не відповів нічого і вгорнув себе мовчанкою, що задовольнила його пана.

Весною Мазепа вернувся до Батурина. У червні мав цар приїхати до Києва. Гетьман виїхав до нього, хоча часто нарікав у своїх листах до канцлера Головкіна, що його мучить подагра. Як бачимо, він незабаром по-мистецьки використав ту буцімто свою недугу.

Одної ночі у Києві, в своїй палаті, він покликав до себе Орлика, щоб відшифрувати новий лист від княжни Дольської. Вона радила йому переводити свій план; він може рахувати на всю шведську армію, що піддержить його на Волині. Усі його бажання будуть здійснені, і небавом вона обіцяє переслати йому поруку, підписану Карпом XII і Станіславом.

Мазепа, вислухавши горілиць на ліжку цього листа, прочитаного Орликом, прикидався, що він глибоко обурений. Він підвівся одним скоком і сам як добрий актор почав кричати:

– Клята баба з глузду з'їхала! Раніше писала мені, щоб цар узяв під свій покров Станіслава, а тепер уже щось інакше. Навіжена! Вона хоче мене, бувалу та хитру птаху, ошукати! Що б це було за нещастя, якби я дав себе намовити такій жінці. Невже ж справді можливо покидати життя для смерті, пускатись від одного берега, не знаючи, чи допливеш до другого! Сам Станіслав непевний своєї корони, Польща розділена між двох королів. Яку основу можуть мати обіцянки божевільної? Я постарівся на вірній службі цареві, його батькові та братові. Я не дав себе ні королеві Собеському, ні кримському ханові, ні донським козакам. А тепер на склоні мого життя звичайна жінка хоче збити мене зі шляху. Орлику, дай мені вогню!

Мазепа власноручно спалив лист і казав далі: – Орлику! заки вийдеш звідсіля, напиши до цієї клятої баби шифрою так: "Прошу Вас, княгине, припинити все листування, яке загрожує моєму життю та моїй чести. Не робіть собі, княгине, не то надії, але навіть не думайте про те, щоб я на старість супроти царя міг захитати свою вірність, яку досі ненарушно зберіг від молодечих літ і в якій хочу вмерти".

Лист написали та запечатали, і Мазепа сховав його, кажучи, що сам його вишле. Не знати, чи цей лист дійшов до особи, для якої був призначений, – чи Мазепа хотів іще раз перевірити вірність Орлика.

Дня 4 липня цар Петро приїхав до Києва в товаристві Меншикова, колишнього пекарського помічника, що дістав титул князя; він став улюбленцем царя і учасником його оргій, інколи виступаючи в ролі ката. Грубий і жорстокий, інтелігентний і елегантний, він хотів стати українським гетьманом. Мазепі було про це відомо, і він був обережний, бо знав, що нема речей неможливих для царя і що у відповідний мент його не стримали би вольності, признані Україні.

Два дні після приїзду царя до Києва розійшлася чутка, що Карло XII хоче піти походом на Україну. Петро доручив негайно Меншикову, щоб підготовив для зустрічі ворога кінноту і поставив Мазепу під накази свого вибранця. До битви не прийшло, бо Карло XII пішов на Саксонію, але поступок царя вразив гетьмана. Він жалувався перед своїми полковниками: "Ось як відплатили мені за стільки літ вірної служби. Бути під наказами Меншикова! Я ще зрозумів би, якби це був якийсь Шереметьєв або достойник високого роду!"Аристократ не міг вибачити Меншикову його "низького походження", але не виявляв своїх почувань росіянам. Ця зручність допомогла йому до нового успіху.

Гетьман приймав у Києві царя та його двірську дружину пишним бенкетом. Коли вже багато випили, Меншиков зовсім п'яний прийшов до Мазепи і почав говорити йому на вухо, але так голосно, щоб всі сусіди, генерали та козацькі полковники, могли чути:

– Гетьмане, Іване Степановичу, пора вже покінчити з нашими ворогами.

Зібрані довкола Мазепи побачили, що тут іде про якусь тайну, почали збиратись до відходу, але гетьман затримав їх рухом руки.

– Ні, – відповів він, – ще не пора. Меншиков здивований, що йому перечать, говорив далі:

– Та, здається, не буде ніколи кращої до цього нагоди, як тепер, коли цар є тут з цілою своєю армією.

Мазепа відповів:

– Небезпечно починати нову війну, внутрішню, заки ми не покінчили із зовнішніми ворогами. А Меншиков далі: – Отже, чи треба лякатись, чи щадити царських ворогів? Гадаю, що ні. Зрештою, ти одинокий вірний цареві. Ти мусиш якраз дати доказ свого прив'язання -ти повинен увіковічнити себе в пам'яті росіян. Майбутні царі повинні звеличувати твоє ім'я і казати, що ніколи не було вірнішого гетьмана від Івана Степановича Мазепи, який віддав російській державі найбільші послуги.

Тоді Петро, налякавшись нерозумної сповіді свого довіренника, дав знак до відходу. Росіяни відійшли, і Мазепа залишився зі своїми земляками. Коли за царем зачинилися двері, запанувала важка тиша. Із ревеляцій Меншикова виходило, що те, що лишилось Україні з її самостійності, знову хотять обмежити.

– Ви чули? – казав Мазепа. – Завсіди та сама історія, і в Москві, і тут, і скрізь. Господи, змилуйся над нами і не дай їм виконати наміреного плануі

Ці слова розбудили найглибші струни: вся наболіла образа і віддавна притаєний жаль як стій промовили.

Скрізь проливаємо свою кров: у Лівонії, Польщі, Литві, на Кримі, Туреччині. І навіщо? Вся наша нагорода це -образа, приниження, а тепер хотять нам ще забрати останки нашої свободи…

Всі були зрозуміли притаєний зміст натяків Меншикова, але аж тепер провідники козацтва почали розуміти почування Мазепи, до якого їхнє довір'я ще зросло.

Петро, налякавшись, що Карло XII спрямовує на Україну, рішив підготовити її до оборони і зробити Київ фортецею. Ціле літо 1706 р. козаки мусили носити землю і слухати наказів москалів, які їх ганьбили, били, відрізували їм вуха і поводились із ними не як із союзниками, а як із рабами. Лицарі мусили працювати як селяни. Ще й на нещастя прийшла посуха. Бракувало робочих рук, поля лежали необроблені, збіжжя висихало, а московські вояки тероризували села.